Друге видання

Перше видання

Переглянути відео презентацію книги >>>

"Вірність" – це художній твір, який описує випробування, що випало на долю молодої сім’ї Кленовичів через народження чорношкірої дитини. Насмішки друзів та співробітників, підозри з боку церковної громади, а крім того, депресія та відчуття провини стали їхніми щоденними супутниками. Омріяне народження дитини мало бути найбільшою радістю в житті подружжя, проте обернулося гірким розчаруванням.

Від початку і до останньої сторінки повісті інтригу тримає динамічний сюжет. Незрозуміла ситуація, в якій опинилися Ліза і Марко, круто змінила не тільки їхнє життя, але й життя їхніх родичів та всіх, хто відвідував церкву з символічною назвою "Боже прощення".

Як могло статися, що в українській християнській сім’ї народилася чорношкіра дитина? Як далі з цим жити? Втрата, порожнеча, апатія, зневіра, обурення, ненависть… Що відчуває зраджена людина? До кого звернутися за порадою в часи найважчого випробування? Де знайти силу для прощення? Відповіді на ці питання шукайте на сторінках книги.

Автор Богдан Галюк – християнський проповідник та журналіст з Івано-Франківська. Засновник та головний редактор християнської молодіжної газети "Рибка" (2004-2012 рр.), редактор всеукраїнської газети "Експрес" (2008-2010 рр.), секретар відділу освіти Церкви Християн Віри Євангельської України (з 2011 р.).

Вперше автор публікував повість частинами протягом 2011-2012 рр. на сторінках християнської молодіжної газети "Рибка" під псевдонімом Юрій Покорський.

"Ця історія – один із безлічі проявів Божої вірності щодо людей. Відповіддю на цю вірність може бути тільки взаємна вірність, - каже автор, презентуючи читачам свій твір. – Вірність Богові. Щохвилини, день у день, місяць за місяцем, рік у рік. Проста вірність. Навіть не віра з її можливостями пересувати гори. Бо в часи глибокого сумніву, коли єдиними словами будуть: "Господи, допоможи моєму невір'ю", саме вірність покаже, до кого звернутися з проханням.

Без вірності неможливо прийти до справжньої віри. Божа вірність здатна множитися в людських душах, шукати відголоски в найтемніших закутках її зболілого єства, проліском пробивати зледеніле через гріх переконання. І навіть найменший відблиск Його вірності здатен нагодувати тисячі людей, як п'ять хлібів та дві риби нагодували натовп зголоднілих євреїв".

Відгуки читачів

«Не можу зупинитися... Мурашки. Дякую за книгу, вона — велика цінність»

Світлана Максименко

«Книга вразила! Особливо неочікуваним фіналом»

Валерія Ковач

«Надзвичайно захоплююча повість. Коли сім’я, друзі, церква і навіть найближчі люди готові поставити клеймо «грішник»,

залишається сподіватися на милість всемогутнього Бога.

Чудова ілюстрація подружжя, стосунки якого побудовані на справжній любові та спільній вірі.

Незважаючи на сильний зовнішній тиск, вони гідно пройшли «долину страждань» та отримали нагороду від Бога»

Дмитро Свирид

«Дуже гарна книжка, але коротка. Читається швидко та легко»

Юрій Острик

«У важких обставинах виявляється наша справжня сутність. Дякую автору за чудову розповідь,

що спонукає замислитися та перевірити своє серце в молитві перед Господом»

Тетяна Ріжняк

«Повість стала для мене яскравим нагадуванням про Божу вірність!»

Сергій Поштовенко

«Вірність» настільки мене зацікавила, що за кілька вечорів прочитала її повністю. Дуже повчальна повість.

Найбільше сподобалася мудрість і терпеливість Лізи (це те, чого нам іноді не вистачає). Дуже вдячна Вам»

Надія Крицька

«Ніхто не очікував саме такого повороту подій. Фінал вражає! Дякую Богу за ваш талант»

Катерина Папірник

«Я купила книгу для старшої дочки, їй дуже сподобалась.

А тепер даю перечитувати колегам на роботі»

Олена Самелюк

Уривок з повісті

Розділ 3. Несподіванка

Київ. Міський пологовий будинок.

Ліза, знесилена, але щаслива, лежала на ношах у кареті швидкої допомоги. Жінка відчула, як опустився живіт і відійшли води. Уже скоро вона стане мамою! І хоча поряд з Лізою не було ні коханого чоловіка, ні мами, а фізичний стан бажав би бути кращим, – душа співала вдячну пісню Богові.

Вона з нетерпінням чекала дня пологів – стати мамою мріяла з самого дитинства. І до материнства була давно готова, тому що неодноразово зверталася за консультацією до лікаря, відвідувала з подругами «Школу майбутніх матерів» при одній із київських церков, де проходила заняття з християнськими лікарями-консультантами з підготовки до пологів, акушером-гінекологом та анестезіологом.

Однак сьогодні вранці молода жінка занервувала: Марко був далеко від дому, а пологи планувалися сімейні. Але Ліза намагалася про це не думати, її більше цікавили майбутні події. Сотні разів вона уявляла, як всі троє Кленовичів гулятимуть у парку біля улюбленого озера, як вона поважно вітатиметься зі знайомими і перехожими, як ловитиме заздрісні погляди інших жінок, як цілуватиме манюсінькі пальчики на мініатюрних ніжках і ручках дорогої дитини.

За десять хвилин почалися перейми. Карета медичної допомоги різко загальмувала перед входом до лікарні. Відчуття були болючі, але Ліза гамувала біль думками про те, що скоро на світ появиться її маленький принц, якого вона так довго чекала! Цілих п’ять років!

Медичні працівники завезли Лізу до палати, де її вже очікував Бойко. Перейми повторювалися кожні чотири хвилини. Біль посилювався. Дотепер Ліза мило усміхалася медсестрам, встигла задати лікарю кілька запитань, однак цієї миті стало особливо боляче.

– Лікарю, все ж буде добре? Я так шкодую, що Марка немає поруч, він хотів бути зі мною, але був змушений поїхати до Львова по роботі.

– Ну, звичайно, дорогенька! Ти, головне, не хвилюйся, я буду поруч і все контролюватиму. Ти ж знаєш дядька Михайла. Обіцяю: навіть незчуєшся, як станеш мамою!

Слова Михайла Степановича трохи заспокоїли Лізу. Вона чула, що десь недалеко народжують інші жінки. Збоку біля крісла стояла акушерка, тримала Лізу за руку і весь час намагалася заспокоїти.

За мить у Лізи звідкись взялися сила та енергія. Світ навколо видався зовсім не таким, як завжди. Фарби за вікном навпроти змішалися в одну незрозумілу палітру. Здавалось, ще секунда, ще мить. Насправді ж минали хвилини…

Через деякий час Ліза зауважила, як лице лікаря налилося кров’ю. Збоку могло здатися, що він стримує якусь внутрішню тривогу і величезне здивування.

Ліза думала тільки про дитину. Ще декілька секунд – і повне полегшення. Пологи закінчилися, але чому не чути дитячого крику?

– Чому він не кричить? – запанікувала молода мама.

Та вже за мить дитина закричала. На крик немовляти збіглися інші лікарі, акушери і майже весь медичний персонал. Знесилена Ліза ледь змогла розплющити очі – навколо неї зібралося багато людей у білих халатах. Комусь із медсестер стало погано. Хтось побіг за водою. Дитина продовжувала плакати. Її зважили, одягли, а потім поклали матері на груди. Ліза відчула теплоту маленького тіла.

«Теплесенький, гарнесенький… Невже це я його народила?» – подумала жінка, пригортаючи до себе малюка.

Ніколи в житті вона не була такою щасливою, як у той момент. Усе навколо перестало існувати, окрім малесенького хлопчика, який став найдорожчим у цілому світі. Тільки тепер Ліза зрозуміла: «Насправді немає нічого прекраснішого, аніж народження дитини!».

У палаті чомусь на диво стало тихо. Ліза знову насилу розплющила очі. Довкола неї зібралися чи не всі медичні працівники міського пологового будинку і пильно дивилися на новонароджену дитину.

Породілля міцно пригорнула до грудей сина. Деякий час вона вдивлялася в його личко, намагаючись розгледіти хоча б якусь схожість із собою чи Марком.

І намарно. Справа була зовсім не в розрізі очей, формі губ чи вух малюка. На руках у жінки лежало чорношкіре немовля...