Про не втрачений талант

Десять років тому я вперше поїхала за кордон. Враховуючи те, що востаннє була на морі у далекому дитинстві, турецький Кемер мені здавсяраєм. Подорожувала не одна, зі співробітницею.

Одного дня, насолоджуючись теплим сонечком Середземного моря, раптово почула від подруги неочікувану пропозицію:

- Марічко, хочеш політати на парашуті?

- Звичайно, хочу! Тільки це задорого для мене.

- Маю цікаву пропозицію. Я оплачу політ, але ти повинна дещо зробити взамін.

Не дослухавши до кінця, я відчула, як серцебиття пришвидчилося як мінімум втричі. Я полечу?! Я полечу! Юхуууу, я полечуууууууууу! Але раптом крижаним душем мою наївну ейфорію зупинив спогад про те, що цей політ - не благодійність, а бартер.

- А що потрібно буде зробити? - з острахом поцікавилася я.

- Написати твір.

- ???

- Шеф відправив мене на курси копірайтингу. Після нашого приїзду до Києва маю написати дипломну роботу, продемонструвавши здобуті під час семінарів навички. Якщо ти напишеш за мене цей текст - полетиш.

- Домовилися! - впевнено погодилася я, не зважаючи на те, що за собою ніколи не помічала особливого бажання і вміння писати.

Вже за пів години ми дивилися на море з висоти пташиного польоту. До речі, мені було зовсім не страшно, на відміну від подруги. Як зараз пам'ятаю її панічний стан, який в той момент я чомусь вирішила гасити переказами оповідань улюбленого сторітелера - О'Генрі. Подіяло.

Ми політали. Відпочили. Повернулися додому. І настав "час розплати".

Одного ранку М. поклала на мій стіл список з десяти жанрових умов, яких я мала дотриматися при написанні "її дипломної роботи". Я важко зітхнула. Коли всі співробітники пішли додому, затрималася в офісі. Потрібно було максимально сконцентруватися. Підсвідомо я відчула, що писати про те, в чому не маю досвіду не варто. Раптово прийшла ідея. Напишу про море, всіж люблять море (можливо, навіть більше за котиків)!

За годину текст був готовий. Відправляючи його подрузі, я знову зітхнула - цього разу вже полегшено.

А наступного дня зовсім про це забула, ну бо такого роду завдання, що робляться без бажання, ще зі шкільних років відносила до категорії тягарів. Звільняючись від таких, не дуже хочеться згадувати процес їхнього подолання (як екзамен з алгебри фор екзампл).

За тиждень М. тріумфально поставила на мій робочий стіл чашку.

- Що це?

- Це чашка переможця! Її дарують на курсах копірайтингу тим, чий текст викладачі визначають найкращим.

Секунди мовчання. What?! Як?!

- Але вона моя, - продовжувала приятелька, не даючи мені можливості на вербальну реакцію. - Як чашка, так і перемога. Ти ж бо вже на парашуті політала!

Тут можна було б написати "занавіс", тільки це ще не кінець історії.

Ні, не так. Тоді я потішилася і поставила на ній крапку. Але сьогодні, десять років потому, коли, як кажуть стратеги Еппл "не змінилося майже нічого, крім всього", я виправляю її на кому. Я роблю це свідомо, бо тільки тепер, згадуючи той епізод зі свого життя, розумію, що це була не випадковість, а знак Згори. Та юнача амбітність і нездатність відділяти головне від другорядного не дали мені його тоді розпізнати. Що в цьому поганого? Те, що розвиваючи будь-який талант протягом десяти років, на думку аналітиків, можна стати найкращим у своїй сфері. Першу десятку втрачено. Але ж мені лише тридцять. І з сьогоднішнього дня я приймаю рішення не гнівити Бога вейстінгом свого потенціалу. Тепер спробую писати багато, і не обіцяю, що вам все сподобається.

Ні, не так. Обіцяю, що вам не все сподобається, ну бо я ж тільки вчуся. Але дуже сподіваюся, що ви, мої дорогі друзі, допоможете своїми враженнями, порадами і настановами стати кращою.

Окрема подяка за натхнення Анні Лісовській та всім лекторам школи Bazilik.

М. Галюк