Про здатність чути Бога

Моя перша вагітність - явище дивовижне! Особливо для лікарів, які до того діагностували в мене першу стадію безпліддя. Та зараз не про це... або лише частково про це.

Йшов 2011 рік. Радість від майбутнього материнства перекривала всі тогочасні негаразди мого життя: відсутність власного житла, фінансову нестабільність, постійний брак кисню і нездатність самотужки взуватися (не говорю вже про те, що на мої набряклі ноги в останні місяці ледь налазили навіть вільні шльопанці) і, на кінець, втрату звичного вигляду. Попри все я щодня потай виймала із шафи малесенькі пінеточки і платтячка, пригортала їх до грудей, заплющувала очі та уявляла мить, коли нарешті одягну їх на СВОЮ донечку. Щиро дякувала Богові, що мрія стає реальністю!

Вагітність підходила до логічного завершення. В меблевому магазині ми з чоловіком замовили дерев'яну колиску, вартість якої становила 1600 гривень (запам'ятайте це число!). Забрати замовлення потрібно було за два тижні. Пригадую, що тоді від нас навіть не взяли передоплату.

За декілька днів на прийомі у лікаря я несподівано дізнаюся, що результати аналізів вимагають термінової госпіталізації. "Тільки не це! Я не хочу до лікарні!" - пульсувало в моїй голові.

Якось вдалося вмовити докторку на лікування в домашніх умовах із залученням професійного медика. Руда худощава жінка 40+ щодня переглядала серіали, сидячи біля мого ліжка. Так вона коротала час медичного контролю за "хворою" під час капання. Однак це мене влаштовувало - поряд були рідні, та й зрештою та пані взяла відносно недорого за свої послуги.

Невдовзі наші скромні заощадження все ж вичерпалися. Можливо, це звучить дивно або навіть для когось дико, але тоді ми з Богданом особливо не переймалися з цього приводу. І це була не байдужість, просто якась незбагненна внутрішня впевненість, що все буде добре і крапка. God will provide!

За півтора тижні мій стан значно покращився і це дозволило одного недільного вечора вийти з чоловіком на прогулянку до міського парку. Це був не просто спацір, бо ми дізналися, що до Івано-Франківська приїхав відомий промовець і якраз там із своєю командою проведе євангелізаційний захід для жителів нашого міста. Подвійно мотивувало й те, що я особисто знала його і хотіла познайомити з ним чоловіка.

Теплий липневий вечір посприяв декільком сотням гостей заповнити лавки амфітеатру. Зі сцени звучали приємні мелодіі українських пісень та цікаві розповіді з життя виконавців.

Зустріч видалася затишною та сімейною - серед слухачів було багато молодих пар із новонародженими дітьми. Краєм вуха я прислухалася до їхніх бесід про якість підгузників і пляшечок для годування, про різницю між слінгом та візочком, про секрети покращення лактації і т.і. Я вже не могла дочекатися, коли нарешті долучуся до омріяного мамського світу.

Тим часом концерт закінчився. Ми підійшли до промовця. Високий, усміхнений служитель не лише говорив людям про Божу любов, він був її уособленням. Попри популярність у євангельських колах, цей чоловік завжди залишався скромним і ніколи не втрачав можливості підбадьорити співбесідника, хто б ним не був - єпископ чи п'ятирічний хлопчик. Направду, унікальний дар. Тепер в цьому переконався і мій чоловік, бо відчув себе важливим для того, хто вперше його бачив. Євангеліст розпитував про наше життя і служіння, а ще виявив бажання помолитися за дитинку, яка от-от мала з'явитися на світ. Перед тим перепитав, як її звати. Як ЗВАТИ, а не як ЗВАТИМУТЬ! Він був першою людиною, яка молилася за нашу дитину так, ніби я вже тримаю її на руках. Це було особливим зворушливим переживанням. Моя віра зміцнилася ще більше.

Те, що сталося потім, я ніколи не забуду.

- Під час молитви Бог сказав мені зробити дещо для вас. І я хочу бути слухняним Його голосу, - сказав проповідник, посміхаючись і простягаючи білий конверт. - Це не від мене, а від Бога!

Ми здогадалися, що відбулося.

Дорогою додому під враженнями навіть не наважувалися заглянути всередину. Мовчки "переварювали" все, що сталося.

Потім, відкривши, побачили, що у конверті лежало $200.

Ви розумієте?! За тодішнім обмінним курсом там було 1600 гривень, якими вже за декілька днів ми розплатилися за дитяче ліжко для Євангелінки!

Те, що коїлося в наших душах і головах, важко пояснити. Бог просто кричав з білого конверта: "Я вас люблю і ніколи не залишу!". Слова з 22 Псалма Давида ("Господь то мій Пастир, тому в недостатку не буду") раптово ожили. Ні, не так. Вони не ожили, бо завжди були живими, тільки ми не до кінця це усвідомлювали.

Пам’ятаю, ввечері ми поділилися цією історією з батьками Богдана. Мама, зворушена до сліз, довго плакала і безупинно повторювала: "Господь - Живий!".

За три тижні, 9 серпня 2011 року, народилася Євангеліна, ще не знаючи, що Бог (як і колись для Свого Сина Ісуса Христа у Вифлеємі) вже приготував для неї місце у житті.

Але прийде час і ми їй обов'язково розкажемо про те, як потрібно слухати голос Божий!

М. Галюк